Грішник
У монастир далекий свій
Йшли два монахи в літню пору.
Нехитрий харч ,письма сувій,
Та заповідь ченця сувору,
Та ще молитву на устах-
Та два ціпки-і більш нічого…
Кружляв над ними чорний птах,
Їх проводжаючи в дорогу.
Отак до річки підійшли,
Щоби на той бік перебратись,
Ченці неквапно брід знайшли.
І треба ж тут такому статись ,-
На берег жінка підійшла.
Не зна ,сердешна ,що робити -
Сама б той брід перебрела
Та як же тіло оголити
При двох ченцях ?Допомогти
Вона монахів попросила
На другий берег перейти
Бо їй самій ,мовляв, несила.
Не довго думавши ,чернець
Той ,що посріблений у скронях,
Взяв жінку ,й чвалом, навпростець
Поніс убрід в своїх долонях.
На тому боці опустив
Її, сердешную ,на ноги,
Благословив, перехрестив -
Та й розійшлися їх дороги.
Затим до рук узяв ціпок
Гукнув молодшому :»Сміліше,
Тут неглибоко ,ширше крок -
Далека путь ,йдемо хутчіше.
А той ,як вкопаний, стояв ,
Враз стрепенувсь - та й доганяти
Свого супутника почав,
Та щось хотів йому сказати -
Але не смів. Бо той в літах,
Та ще наставником у нього…
Отак і йшли-цей ,в молитвах,
А другий –в сумнівах й тривогах.
Так довго йшли ,і тут терпець,
Враз увірвався молодому:
«Скажи, мій брате ,на кінець ,
Чом ти згрішив ?Я свідок тому!»
«Про що ти ,брате? Не збагну.
Чого ти свідок ?В чім провина?»
«- Т и плоті жінки доторкнувсь
Бо то ж, мій брате, не дитина!»
«Он ти про що !Я вже й забув.
Поміг людині, як годиться.
Хто більшого гріха здобув,
То це ще треба подивиться!
Я жінку цю ,ніс на руках
Якусь хвилину ,може дві.
Ти ж-до сих пір в своїх думках
Несеш її у голові.»