Поставили його на границі
Своєї рідної землі
І стеріг він її, як зіниці
Стеріг, як ока в голові

Стояв він там не дві години
Мабуть, забули про його...
Отут границя, тут його поклали на сторожі
Щоб сторожив краю свого, бо сили йдуть ворожі
Стоїть, минає день і два, і перша ніч і друга
Гудуть вітри, шумить трава, в душі являєсь туга
Мабуть забули, подались, та я стояти мушу
Не даром обіцяв колись за край віддати душу!

Хіба ж ми квіт, хіба вишневий квіт
Хіба ж ми квіт щоб нас вітри зривали?
І несли ген, ген в далекий світ
І несли ген й де любо їм кидали?
Хіба ж ми піна, піна на ріці
Хіба ж піна що з хвилею несеться?
Хіба ж ми мряка, мряка в байраці
Хіба ж мряка що з сонцем розів'ється?

Останню крихту хліба з'їв, нігде нема водиці
Та він належав до стрільців, що стерегли границі
Хоч млів від голоду й жаги, та з місця не подався
Боровсь хоробро, без ваги погиб, а не піддався!

Останній вистрілив набій, п'ять куль дістали в груди
Бувай здоровий краю мій, прощайте добрі люди!

Хіба ж ми сон, опів-, опівночі
Хіба ж ми сон, що ранку не діждеться?
Точи з нас доле кров, точи, точи
В нас вічне серце, вічне серце б'ється!
В нас б'ється серце, серце молоде
Б'ється серце, що не боїться смерти!
По бурі знову, знов погода йде
Життя з землі, життя з землі не стерти!